І ще раз про нашу горе-євроінтеграцію…
Чинний Прем’єр-міністр Польщі Дональд Туск вже прямим текстом заявив, що український сировинний аграрний експорт несе загрозу не лише економіці Польщі, але й економіці всього ЄС. Це вже не просто фермери-бунтарі на кордоні, це слова лідера європейської держави, тобто це офіційна позиція Польщі.
Зокрема, він сказав: “Польща продовжує ембарго на імпорт українського зерна, але не виключено, що потрібно буде розширити ембарго також на іншу продукцію, якщо ЄС не знайде кращих способів більш ефективного захисту європейського і польського ринку… Хотів би дуже чітко підкреслити, що кордон між Польщею і Україною, між Словаччиною і Україною – це кордон Європейського Союзу. Ми сьогодні хочемо захистити наших виробників, але ми також хочемо оберігати європейський ринок. Це наш обов’язок”.
Це було сказано на підсумковій конференції після зустрічі лідерів Вишеградської четвірки (Польща, Чехія, Словаччина та Угорщина). Тобто східний кордон трьох країн з “четвірки” підкреслено названо східним кордоном ЄС, без зайвих сентиментів стосовно того, що цей кордон з Україною колись стане “внутрішньоєвропейським”.
Отже, це ще одне підтвердження того, що сировинна аграрна модель української економіки не вписується в європейську модель. Як колись казав спікер Верховної Ради Іван Плющ – “невпихуєме”.
Тобто стає ще зрозумілішим, що масштаб проблем для нас настільки великий, що ці події викликають лише гіркоту, внутрішню образу на короткозорість наших політичних еліт та інфантильність частини суспільства, яка сліпо вірить у те, що Україну скоро приймуть в ЄС і що після цього в Україні все стане дуже добре.
Всі ці десять років теревенили про євроінтеграцію та навіть вписали її золотими літерами в Конституцію, і при цьому більше 50% свого експорту направляли на ринки Азії та Африки. Говорили про “європейський дім” і все робили для того, аби торгівельним партнером номер один став Китай. Така собі геополітична шизофренія: дружити з тими, з ким не торгуєш, і торгувати з тими, з ким не дружиш.
Так, обсяги торгівлі з ЄС за ці десять років зросли, але було помітно, що аграрна та сировинна складова нашого експорту в Європу – вже на межі.
Угода про зону вільної торгівлі між Україною та ЄС була укладена для зовсім іншого: наша країна мала стати “східноєвропейським Китаєм”, тобто промисловою платформою для виробництва величезної номенклатури споживчих товарів для європейського ринку.
Саме тому на складні споживчі товари в рамках угоди не було ніяких квот і були застосовані нульові мита. Ми мали стати аналогом сучасної Туреччини, яка працює на ринок ЄС, або аналогом Мексики, яка працює на ринок США. Тим самим європейці хотіли зменшити імпортну залежність від Китаю.
Звичайно, що абсолютно токсична економічна політика наших урядів після 2014-го року (до 2014 – окрема історія), відсутність захисту прав власника/інвестора, чесних судів та корупція – все це унеможливило досягнення цілей угоди про зону вільної торгівлі з ЄС.
Але для продажу кукурудзи, залізної руди, металу та меду зона вільної торгівлі непотрібна, бо це (крім меду) біржові товари – комодіті. А комодіті – це товари, яким властива повна взаємозамінність, тобто незалежно від виробника, споживач сприймає такі товари як однакові. Зерно, воно і в Африці зерно, на відміну від взуття, яке може бути китайське, а може – італійське.
Для зерна зони вільної торгівлі – некорисні, марні. А для взуття – те, що потрібно.
Тобто, хотіли йти в ЄС – потрібно було вибудовувати системну політику з підвищення економічної складності та рівня доданої вартості, тобто розвитку промисловості та власного виробництва. Аналізувати динаміку європейських ринків та знаходити свою нішу. Як це робили поляки, чехи, словаки. Кожна з цих націй знайшла свою корисну для ЄС спеціалізацію.
Словаччина, наприклад, стала одним з автомобілебудівних центрів Європи. Польща виробляє широку номенклатуру споживчих та промислових товарів. Чехію назвали «Швейцарією Східної Європи».
Можна згадати і Туреччину, яка колись теж була аграрною країною та експортувала в Європу переважно фрукти та овочі. Але зараз на першому місці в структурі експорту Туреччини транспортні засоби, обладнання, електротехніка, які в сумі дають більше 28% експортних поставок, у той час як легка промисловість становить понад 10%, металургія – до 8%, а продукція сільського господарства – 2,7%. За темпами зростання експорту електроніки Туреччина входить у світову трійку країн (компанія Vestel займає п’яту частину ринку телевізорів в ЄС). Ви коли-небудь чули, щоб на кордоні Туреччини та ЄС “висипали” з вагонів турецькі телевізори?
Є така фраза: здаватися (бути удаваним, примарним) чи бути.
Всі ці роки ми лише емітували поступ до ЄС. По змісту своєї економічної політики ми шукали ринки Азії та Африки в надії на “швидкі гроші” для десятка олігархів та їхніх фінансово-промислових груп (ФПГ).
Зараз відбулось колапсування цієї форми при зіткненні із реальністю, коли відсутність змісту у політиці стала наочною.
Які ще потрібні докази, що в ЄС у найближчі десятиліття нас не приймуть попри всі підбадьорюючі обіцянки європейських політиків? Тому потрібно думати і планувати розвиток України, яка буде дружити/співпрацювати з ЄС, але не буде його повноцінним членом. Така реальність сьогодення. Отже, не варто самим себе обманювати, будувати примарні замки та розраховувати на нездійснені плани. Треба зняти рожеві окуляри, дивитися реальності в очі і діяти відповідно, а не чекати на «манну небесну» від ЄС і продовжувати інфантильно думати, що воно якось саме собою розсосеться і налагодиться. Прийшов час дорослішати та приймати виважені відповідальні рішення щодо майбутнього України.
Нам потрібно припинити євроінтеграцію, тобто сліпе копіювання законів ЄС, багато з яких нам невигідні чи не підходять, а натомість почати приймати програми та закони, які потрібні Україні для наведення порядку, в тому числі жорсткими методами, та стрімкого розвитку нашого промислового потенціалу, який створить високооплачувані робочі місця та надходження до бюджету.
Написано з використанням текстів Олексія Куща.
